Теорія літака

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Теорія літака – це наука про будову та принципи польоту повітряного судна.

Предмет вивчення

[ред. | ред. код]

Знання теорії літака потрібне при проектуванні, коли вирішується задача про обрання таких характеристик, що забезпечували б надійну і безаварійну експлуатацію повітряного судна за різних режимів польоту, а також в процесі експлуатації для їх контролю і регулювання з метою дотримання безпеки авіаперевезень.

Основними  завданнями теорії є класифікація літаків за конструкційними ознаками, будовою та призначенням, загальний опис конструкції літальних апаратів, їх систем та обладнання, систематизація фізичних законів і принципів польоту літака, а також вивчення технологій та процесів виробництва, ремонту і технічного обслуговування повітряних суден.

Теорія літака як навчальна дисципліна

[ред. | ред. код]

Навчальна дисципліна «Теорія літака», або ж "Основи теорії літака" з огляду на предмет вивчення відноситься до навчальних дисциплін обов'язкового компоненту циклу технічної підготовки здобувачів вищої освіти авіаційних спеціальностей.

Базові дисципліни

[ред. | ред. код]

Оскільки літак є твердим тілом, то загальні відомості про теорію літака спираються на закони теоретичної механіки, але оскільки їх рух відбувається у повітрі, вимагаються знання законів руху повітря, тобто аеродинаміки. Також до базових дисциплін можна віднести вищу математику, фізику, інженерну графіку та інформатику.

Основні розділи

[ред. | ред. код]

Теорія літака складається з двох великих розділів, перший з яких описує будову та конструкцію повітряного судна, а другий, відповідно,  пояснює основні фізичні принципи динаміки польоту літака.

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Довгалюк А. С. Основи теорії літака: Навчальний посібник для студентів авіаційних спеціальностей вищих навчальних закладів, 2021. — С. 4
  • Житомирский Г. И. Конструкция самолётов: Учебник для студентов авиационных специальностей вузов. — М.: Машиностроение, 1991. — С. 400, ISBN 5-217-01519-5.