Марае

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марае на острові Хуахіне.

Марае (marae: в мовах маорі, маорі островів Кука та таїті), малае (mala'e: в тонганській мові; malae: в самоанській та гавайській мовах) — священне місце в дохристиянських полінезійських[1] суспільствах, що використовувалося як в релігійних, так і в громадських цілях[2]. В Новій Зеландії і на Самоа марае відіграє насамперед роль місця для зборів [2].

У перекладі з усіх полінезійських мов означає «очищене, вільний від бур'янів та дерев місце». Як правило, марае складається з очищеного майданчика прямокутної форми, який огороджений камінням або дерев'яними стійками (в мовах таїті та маорі островів Кука вони називаються «ау»), іноді з терасами (паепае), які в минулому використовувалися в церемоніальних цілях, в тому числі для коронації місцевих правителів. У центрі розташовується камінь аху (ahu) або ау (a'u)[1].

У деяких полінезійських товариств, перш за все в середовищі новозеландських маорі, марае досі грають важливу роль в повсякденному житті. Проте на тропічних островах Полінезії більшість марае було зруйноване або залишені без нагляду після появи в XIX столітті християнських місіонерів[1]. Наразі більшість з них є об'єктами вивчення з боку археологів, а також є туристичними пам'ятками. У той же час на багатьох островах марае досі вважаються священним місцем, тому будь-яке будівництво на їх місці заборонено.

Гавайські храми називаються не «марае», а «хеіау», проте в іншому схожі на марае[3].

Історія[ред. | ред. код]

C — подвійне вантажне каное

Марае вперше з'явилися у праавстронезійськіх народів культури лапіта, що обживали Тихий океан близько 1100 років до нашої ери[4]. У центрі марае знаходився базальтовий камінь аху (ahu), який у деяких культур перетворився на вівтар, що стоїть на посипаному базальтовими камінцями дворику атеа (ātea)[5]. Жерці читали там молитви богам, туди ж приносили жертви до важливих подій: народжень дітей, смертей, перемог у війнах, одружень. Жертвували зазвичай банани, кокоси, рибу, в рідкісних випадках — «небажаних» людей (старих, бранців, дуже рідко жінок)[2].

Одним з найдавніших і найбільш відомих марае тихоокеанського регіону є Тапутапуатеа на острові Раіатеа[5][3]. Тут збиралися і обмінювалися знаннями тихоокеанські навігатори, удосконалювали свої каное; найбільші з подвійних каное могли перевозити більше 100 чоловік на відстані більше 1500 км[5]. Тапутапуатеа складається з платформи розміром 40 × 7 м, вимощеної гладким камінням, по краях якої встановлені кам'яні пластини[3]. Це марае спочатку було присвячено бога-творця Таароа, проте піднесення бога Оро в XIV столітті призвело до того, що Оро став головним божеством цього марае і навпаки: Тапутапуатеа стало його головним храмом[6].

Оро, який до того був богом світу, став вважатися божеством війни, і йому почали приносити в жертви тварин і людей. Останні дари до Тапутапуатеа були відправлені у 1350-х роках[2].

Марае могло обслуговувати членів однієї розширеної родини і бути присвяченим їхнім пращурам[2].

Нова Зеландія[ред. | ред. код]

Марае маорі середини XIX ст.

Сучасне марае маорі є замкнутим простором перед фаренуі (маорі — «wharenui»}), або громадським будинком. Однак найчастіше позначення «марае» поширюється на цілий комплекс, що включає в себе будівлі і відкритий простір. Точна назва місця перед общинним будинком — марае-атеа (маорі — «marae ātea»).

До європейського контакту[ред. | ред. код]

Коли предки маорі заселили Північний і Південний острови Нової Зеландії, вони вже вміли культивувати солодку картоплю — кумара (kūmara). Склад для зберігання кумари, патака, поступово перетворився в найбільш прикрашену різьбленням будівлю марае, яка демонструвала економічну міць спільноти[7][8]. Приблизно з 600-250 до н. е. маорі перестали підтримувати контакти з іншими тихоокеанськими культурами і опинилися в ізоляції[9].

Від марае відокремилися па, де маорі жили і зберігали продукти, а марае залишилися ритуальні та освітні функції[10]. Аху, що до того стояли в центрі атеа, були перейменовані на туаху (tūāhu) і перемістилися до прихованого від сторонніх очей місця, доступ до них залишився тільки у верховних жерців[10]. Атеа перетворилися на суспільні центри, керовані рангатирами, а туах почали асоціюватися виключно з фарі-вананга (whare wānanga), освітніми установами; цей поділ унікальний для Нової Зеландії[10].

Прибулий на Північний острів разом з Джеймсом Куком таїтянський навігатор Тупаіа зробив висновок, що марае — це місце поклоніння богам, а сам Кук — що це укріплення; обидва вони частково мали рацію[9]. У наступні десятиліття багато марае перемістилися в зручні для торгівлі місця[9].

XVIII—XX століття[ред. | ред. код]

Марае в Вайтангі

До 1830-х комплекси па і марае здебільшого зникли через переміщення і згодом — війни та епідемії принесених європейцями хвороб[11]. Атеа збереглися, тоді як туаху перестали використовуватися в 1820-х: маорі переймали знання у місіонерів і будували в своїх нових поселеннях церкви, тоді як туаху стали занедбаними[11]. Маорі вступили в ринкову економіку і почали будувати в поселеннях торгові флоти, але із закінченням золотої лихоманки в Австралії їхні прибутки впали. В результаті конфліктів з британською владою вожді хапу стали скликати великі збори для всього племені, для чого почали будувати великі будинки зборів або фарі-хуі[11].

Конфіскації, проведені британською владою, залишили маорі найменш родючі і найбідніші ресурсами землі, через туберкульоз та інші захворювання їхня чисельність впала у кілька разів, і традиційний життєвий уклад, що обертався навколо марае, був знищений[12]. Марае залишався центром культурної ідентичності, частково тому, що там проходили прощання з померлими[13].

Завдяки зусиллям Апірани Нгата вплив маорі на політику країни почав збільшуватися; паралельно з цим він відкрив Новозеландський інститут мистецтв і ремесел маорі, випускники якого зайнялися оновленням і перебудовою споруд на марае[14]. Також завдяки Нгата з'явилися марае і багато прикрашений фарі-факаіро у Вайтангі, що не афілійовані з конкретним іві (племенем) і належать усім новозеландцям[14].

У 1950-х міграція маорі до міст залишила багато марае без постійного населення[15]. Економічна рецесія сильно ударила по маорі, багато хто втратив можливість їздити на землі предків, і в містах стали будувати марае, не прив'язані до конкретних іві (племен)[15].

XXI століття[ред. | ред. код]

Марае за парканом в селі Факареварева в Роторуа

Марае досі відіграє важливу роль в житті маорі[16]. Марае вважається вахі-тапу (маорі — «wāhi tapu»), тобто священним місцем. На його території можуть проводити різні урочисті заходи, безпосередньо пов'язані з культурною спадщиною маорі (наприклад, привітальні церемонії, дні народження, а також збіговиська, іменовані хуі)[17]. Історично маорі нерідко вітали прибулих здалеку відвідувачів, і привітальні церемонії стали глибоко ритуалізованими і складними[18].

У марае відбуваються привітальні церемонії, пофірі (маорі — «pōwhiri»), які об'єднують ораторське мистецтво, виконавські види мистецтв і військову справу. На території деяких марае жінкам заборонено виголошувати промови. Общинний будинок перед відкритим простором використовується для проведення важливих громадських зборів, ночівлі або ремісничих робіт. Фарекаі (маорі — «wharekai»), або обідній зал, використовується перш за все для великих общинних трапез, хоча в ньому можуть проводитися й інші заходи.

Згідно з відповідним новозеландським законом 1993 року, марае мають охоронний статус. У кожного марае є опікунська рада, яка несе відповідальність за його використання та підтримання його в порядку[19].

Французька Полінезія[ред. | ред. код]

Марае Махаіатеа, малюнок Джеймса Вілсона

Найбільші і наскладніше влаштовані марае будували на Маркізьких островах, за ними слідували Острови Товариства[20]. Герман Мелвілл описав марае на Маркізьких островах довжиною 30 м і висотою 4,6 м, у верхній частині якого розташовувалося кілька будівель і статуй[21]. Велике марае Махаіатеа на Таїті мало вигляд 11-ступеневої піраміди зі сторонами 22×81 м, що здіймалася на 15,5 м[21]. Дослідник Джеймс Вілсон описав і замалював його, а потім опублікував ці відомості в подорожніх нотатках під заглавловком «Подорож місіонера до південної частини Тихого океану»[22].

Марае Тапутапуатеа на острові Раіатеа

Марае відігравали важливу роль в житті давніх жителів острова Таїті. Вони являли собою священний майданчик прямокутної форми, в одному з кутів якого на піднятій прямокутній платформі під назвою аху перебувала статуя божества. Ця статуя, як правило, робилася з деревини залізного дерева, яку потім обгортали в матерію під назвою тапа[2]. Місцезнаходження статуї, як і ключових ідолопоклонників, позначали прямостоячі кам'яні плити[23]. Подібний тип марае в минулому був поширений на багатьох островах Східної Полінезії, в тому числі на островах Туамоту і деяких Гавайських островах.

Крім великих марае, на острові Таїті були поширені і малі марае: вони не завжди були обгороджені кам'яною кладкою, міг бути відсутнім аху[24]. На навітряній групі островів Товариства (перш за все Таїті і Муреа) аху, як правило, мав ступеневу форму (загальна кількість ступенів не перевищувала п'яти; виняток — марае Махаіатеа, збудоване на острові Таїті в 1769 і облицьоване обтесаним каменем, як і навколишні стіни. Марае ж Підвітряних островів, як правило, не були обгороджені обтесаним камінням, а аху був простою платформою, обкладеною звичайним вапняковим камінням[24].

Література[ред. | ред. код]

  • Hirini Moko Mead, Sidney M. Mead. Tikanga Māori: living by Māori values. — Huia Publishers, 2003. — С. 109. — ISBN 1877283886.
  • Paul Tapsell. Marae // [1] — ISBN 978-1-77558-932-7 978-1-86940-867-1. Архівовано з джерела 28 жовтня 2020
  • Robert D Craig. Handbook of Polynesian mythology. — Santa Barbara, Calif. : ABC-CLIO, 2004. — ISBN 978-1-57607-894-5 978-1-57607-895-2.
  • Robert D. Craig. Dictionary of Polynesian mythology. — New York : Greenwood Press, 1989. — ISBN 978-0-313-25890-9.
  • Adrienne L. Kaeppler. The Pacific arts of Polynesia and Micronesia. — Oxford; New York : Oxford University Press, 2008. — (Oxford history of art) — ISBN 978-0-19-284238-1.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Craig, 2004, с. 250.
  2. а б в г д е Craig, 1989, с. 157.
  3. а б в Craig, 2004, с. 252.
  4. Tapsell, 2018, с. 102—103.
  5. а б в Tapsell, 2018, с. 104.
  6. Craig, 2004, с. 266.
  7. Tapsell, 2018, с. 105.
  8. Kaeppler, 2008, с. 61.
  9. а б в Tapsell, 2018, с. 107.
  10. а б в Tapsell, 2018, с. 106.
  11. а б в Tapsell, 2018, с. 110.
  12. Tapsell, 2018, с. 111.
  13. Tapsell, 2018, с. 112.
  14. а б Tapsell, 2018, с. 113.
  15. а б Tapsell, 2018, с. 114.
  16. Mead, 2003, с. 96.
  17. Mead, 2003, с. 109.
  18. Tapsell, 2018, с. 108.
  19. Mead, 2003, с. 105.
  20. Craig, 2004, с. 250—251.
  21. а б Craig, 2004, с. 251.
  22. Craig, 2004, с. 250, 252.
  23. Nancy J. Pollock, R. G. Crocombe. French Polynesia: a book of selected readings. — University of South Pacific, 1988. — С. 52. — ISBN 9820200326.
  24. а б Nancy J. Pollock, R. G. Crocombe. French Polynesia: a book of selected readings. — University of South Pacific, 1988. — С. 39. — ISBN 9820200326.