Аспорча-хатун
| Аспорча-хатун | |
|---|---|
 | |
| Народилася |
1300 Візантійська імперія, Кіпр, Акротирі і Декелія, Велика Британія |
| Померла |
1362 Бурса, Османська імперія |
| Країна | Османська імперія |
| Діяльність | аристократка |
| Рід | Османи |
| У шлюбі з | Орхан I |
| Діти | İbrahim Beyd і Serefullah Beyd |
Аспорча-хатун (тур. Asporça Hatun) — дружина правителя Османського бейлика Орхана I, мати двох його синів і двох дочок, авторка заповіту — найстарішого із відомих османських документів. Старший син Аспорчі, Ібрагім, був страчений Мурадом I після сходження на престол.
Біографія[ред. | ред. код]
Походження[ред. | ред. код]
Про походження Аспорчі єдиної думки немає. Відомо, що Аспорча була гречанкою і до шлюбу носила ім'я Голіфіра (Глафіра)[1][2]. Більшість вчених вважає її дочкою візантійського імператора Андроніка III[2][1][3][4][5][6], проте Андронік III народився в 1296 році, а син Аспорчі — в 1310 році, що говорить про те, що на момент народження онука імператору було лише 15 років[7]. Історик Узунчаршилы[tr] висловився невизначено: «вважається дочкою Андроніка III»[8], ні Алдерсон, ні Пірс не згадують про імператорське походження Аспорчі[7][9].
Історик Леслі Пірс пише, що на ім'я можна зробити висновок про грецьке походження Аспорчі, але висловлює сумнів у тому, що вона була дочкою візантійського імператора. Одним із доказів є те, що дружини правителів Османа зі знатних християнських сімей (наприклад, дружина Орхана — дочка імператора Іоанна VI Кантакузіна Теодора [7]) не змінювали віру[9][1]. При цьому Аспорча була мусульманкою[2][10][1].
Пірс вважає, що історія, описана в пізніх джерелах, про викрадення нареченої і одруження Орхана з Нілюфер-хатун належить з великою ймовірністю до Аспорче[9]. За легендою, батько дівчини був власником фортеці Ярхисар[tr] і збирався видати її за власника Біледжика. Побоюючись об'єднання їхніх сил, Осман під час весільної урочистості здійснив набіг і захопив обидві фортеці. Дівчина була взята в полон і видана за Орхана[9].
Сім'я[ред. | ред. код]
Більшість дослідників в якості дати весілля вказують приблизно 1320 рік[3], що вступає в суперечність з датою народження старшого сина Аспорчі (1310 р.)[7]. Леслі Пірс вважає, що шлюб відбувся раніше, в останнє десятиліття XIII століття[9].
Зберігся вакуфний документ Аспорчі, підписаний у вересні 1323 року. За документом, вона передавала села, подаровані їй свекром, Османом I, у фонд, доходи від якого закріплювалися за її нащадками. Свідком виступав візир Алаеддін-паша, якого традиційна історіографія вважала сином Османа[8], а розпорядником — син Аспорчі, Ібрагім. Ібрагім був страчений після сходження на престол його єдинокровного брата Мурада I[7]. Усі історики називають серед дітей Аспорчі дочку Фатьму[1][7][9]. Також деякі джерела повідомляють про наявність ще однієї дочки[7], Пірс називає її Сельчук-хатун[9]. Історик Халіл Іналджик зазначив, що у вакуфному документі називається ще один син Аспорчі, молодший, Шерефулла[11].
Дата смерті Аспорчі невідома[2][7]. Вважається, що вона була похована в Бурсі поряд з чоловіком[12][13][14], проте після руйнувань, спричинених пожежами та землетрусами, місце поховань більшості членів сімей було важко ідентифікувати. XIX столітті було проведено реконструкцію. В даний час передбачувана труна Аспорчі знаходиться в Османській тюрбі[15].
Вакуфний документ Аспорчі — найстаріший із відомих документів в османській історіографії. Разом з вакуфним документом Орхана від 1324 він дозволяє датувати смерть Османа і встановити склад сім'ї в ці роки[2][9][1][11]. Наприкінці сімнадцятого століття до суду Бурси звернулася жінка на ім'я Саліха, пред'явивши права на свою частку спадщини за цим документом як нащадок Аспорчі[16].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е Ulucay, 1980.
- ↑ а б в г д Sakaoğlu, 2008.
- ↑ а б Ümit, Sina, 1995.
- ↑ Tektaş, 2004.
- ↑ Emecen, 2007.
- ↑ Atalar, 1981.
- ↑ а б в г д е ж и Alderson, 1956, table XXII.
- ↑ а б Uzunçarşılı, 1 Cild, 1988.
- ↑ а б в г д е ж и Peirce, 1993, с. 34.
- ↑ Peirce, 1993, с. 35.
- ↑ а б İnalcık, 2007.
- ↑ Peirce, 1993, с. 51.
- ↑ Финкель, 2012, с. 39—40.
- ↑ Önkal, 1992.
- ↑ Peirce, 1993, с. 300.
- ↑ Peirce, 1993, с. 295—296.
Література та джерела[ред. | ред. код]
- Финкель, Кэролайн. История Османской империи: Видение Османа. — М. : АСТ; Астрель, 2012. — 829 с. — ISBN 978-5-17-043651-4.
- Anthony D. A. The Structure of the Ottoman Dynasty. — Clarendon Press, 1956. — 186 с.
- Atalar M. Osmanlı padişahları. — 1981. — Т. 24 (19 травня). — ISSN 1309-2057. — DOI:.
- Emecen F. Nilüfer Hatun. — İslâm Araştırmaları Merkezi, 2007. — Т. 33 (19 травня). — С. 124.
- İnalcık H. Osman I. — 2007. — Т. 33 (19 травня). — С. 443—453.(тур.)
- Önkal H. Osmanlı hanedan türbeleri. — Kültür Bakanlığı, 1992. — С. 267. — ISBN 975171009X, 9789751710093.
- Peirce L. The Imperial Harem: Women and Sovereignty in the Ottoman Empire. — Oxford University Press, 1993. — ISBN 978-0-195-08677-5.
- Sakaoğlu N. Bu mülkün kadın sultanları: Vâlide sultanlar, hâtunlar, hasekiler, kadınefendiler, sultanefendiler. — Oğlak Yayıncılık, 2008. — С. 42. — ISBN 9753296231, 9789753296236.
- Tektaş N. Harem'den taşanlar. — Çatı, 2004. — С. 18. — ISBN 9758845020, 9789758845026.
- Uluçay M. Ç. Türk Tarih Kurumu yayınları. — Türk Tarih Kurumu Basımevı, 1980. — С. v.
- Ümit H., Sina A. Türkiye tarihi. — Cem Yayınevi, 1995. — Т. 2. — С. 13, 39.
- Uzunçarşılı İ. H. Osmanlı Tarihi. — Ankara : Türk Tarih Kurumu, 1988. — Т. 1. — ISBN 978-975-16-0010. Архівовано травень 7, 2017 на сайті Wayback Machine.