Альфред Вільм
| Альфред Вільм | |
|---|---|
| нім. Alfred Wilm | |
 | |
| Народився |
25 червня 1869 Нідершеленберґ, Сілезія |
| Помер |
6 серпня 1937 Захелм'є (Нижньосілезьке воєводство), Карконоші |
| Країна |
 Німеччина |
| Діяльність | хімік, інженер, металург |
| Галузь | металургія |
| Відомий завдяки: | відкриття дюралюмінію та способу його зміцнення старінням |
| У шлюбі з | Гадвіґа Вільм |
́Альфред Вільм (нім. Alfred Wilm) (25 червня 1869, Нідершеленберґ, Сілезія — 6 серпня 1937, Заальберг (з 1946 року Захелм'є), Карконоші — німецький хімік, металург, відомий відкриттям дюралюмінію та способу зміцнення його — старіння.[1]
Родина[ред. | ред. код]
Альфред Вільм народився 25 червня 1869 року в Нідершеленберзі в Нижній Сілезії. Його батько володів сеньйорією, а мати була дочкою знаного ювеліра (також на прізвище Вільм).[1] У родині було четверо синів. Усі вони отримали ґрунтовну освіту: Фріц став правником, Отто — службовцем магістрату, наймолодший Бернгард набув слави філософа і драматурга.[2] Найстарший Альфред став відомим металургом.
1886 року Альфред закінчив Королівську професійну школу (нім. Königliche Gewerbeschule) у Бреслау (сьогодні Польща).
Фахова діяльність[3][ред. | ред. код]
Фахову діяльність Альфред Вільм розпочав хіміком-аудитором у Вищій технічній школі Шарлоттенбурга (Берлін), де поглибив знання, відвідуючи теоретичні й практичні заняття Юліуса Верена. Свої перші практичні навички в галузі металургії він набував під час відвідин Королівського ливарного заводу (нім. Königliche Eisengießerei).
Він пройшов тримісячний курс навчання на гірничій станції Касселя, де познайомився з методами виділення барію, стронцію та кальцію.
1 листопада 1893 року Вільм став асистентом доктора Ріхарда Лоренца, спеціаліста в галузі фізичної хімії, в Геттінгенському університеті.
З березня 1897 року він працював у Закладах T. Гольдшмідта в Ессені. Разом з Гансом Гольдшмідтом виділяв різні елементи (Cr, Mn, Co, Ta тощо) з їх оксидів методом алюмінотермії.
Навесні 1901 року він покинув роботу в Ессені і зайняв посаду інженера-дослідника в Центрі науково-технічних досліджень (нім. Zentralstelle für wissenschaftlich-technische Untersuchungen, GmbH) в Нойбабельсберзі (неподалік Берліна) на запрошення керівника Центру професора Рихарда Стрібека.
Відкриття дюралюмінію та старіння[ред. | ред. код]
На переломі ХІХ — ХХ столітть Німеччина під час правління Вільгельма ІІ, короля Прусії й німецького імператора проводила агресивну закордонну політику. Тому в країні існував великий запит на легкі сплави для задоволення потреб військової промисловості у створенні легкої зброї та полегшення боєприпасів для ручної зброї. Уся потужна німецька мілітарна металургійна промисловість була орієнтована в цьому напрямку[4].
Група німецьких заводів зброї та боєприпасів (нім. Deutsche Waffen- und Munitionsfabriken A.-G., Berlin-Karlsruhe), брала активну участь у цій роботі через асоційований з нею Центр науково-технічних досліджень в Нойбабельсберзі.
1902 року Вільма було призначено головним інженером дослідницького проєкту з підвищення міцності легкого алюмінію та збереження його корозійної тривкості в атмосферних умовах.[5] 1903 року перед Центром було поставлене завдання створити алюмінієвий сплав, який мав бути куленепробивним, корозійнотривким та придатним для заміни латунних гільз куль. У цьому ж році Вільм зареєстрував свій перший патент на «Спосіб поліпшення алюмінієвих сплавів шляхом відпалу та загартування».[1]
Досліджуючи міцність алюмінієвих сплавів різного елементного складу, Вільм восени 1906 року побачив сприятливу перспективу для сплаву системи Al-Cu-Mn з додатками Mg. Разом зі своїм асистентом Фріцом Яблонські він проводив термічне гартування (за аналогією зі сталлю) цього сплаву, охолоджуючи його з температури близько 520 оС у воді. Таке термічне оброблення не забезпечувало істотного зміцнення сплаву. Про обставини випадкового відкриття зміцнювальної операції сплаву — старіння — Альфред Вільм розповів пізніше на прохання інженера-металурга Макса Германа Гааса.[6] У вересневу суботу 1906 року Вільм передав загартовані зразки сплаву Al-Cu-Mn з додатком 0,5 % магнію інженеру Яблонському для проведення випробування на твердість за методом Брінелля. Яблонський поспішав на зустріч, але Вільм переконав його провести швидке вимірювання з тим, щоб у понеділок провести контрольний тест. Суботній результат показав незначне підвищення твердості. Натомість контрольне вимірювання в понеділок виявило істотне зростання твердості. Так було відкрито зміцнювальну технологічну операцію створеного Вільмом сплаву — природне старіння. 20 березня 1909 року Альфред Вільм отримав патент на сплав Al-(3,5–5,5 %)Cu-Mg-Mn (Mg і Mn були <1 %) та спосіб його зміцнення.[7]
Дещо незвично, але свою першу статтю про старіння Вільм написав лише в 1911 році.[8]
Ліцензію на цей сплав незабаром придбав сталеливарний завод Dürener Metallwerke AG, афільований з Групою німецьких заводів зброї та боєприпасів (Deutsche Waffen- und Munitionsfabriken A.-G.) та розташований у місті Дюрен (Північний Рейн-Вестфалія). З 1910 року завод розпочав виробляти і продавати сплав Вільма під торговою маркою дюралюмін (DURAL®). Щодо походження цього терміна існують дві альтернативи.[4] Сам Вільм запропонував перший варіант «Hartaluminium» — твердий алюміній. Проте виробником ця назва була замінена на «duralumin» для кращого інтернаціонального звучання і розуміння (лат. durus — твердий). Інша версія — назва походить від назви міста Дюрен, де вперше почали виготовляти цей сплав. Дещо пізніше дюралюмін почали виробляти англійська компанія Vickers Limited та французька Societé du Duralumin.
У Радянському Союзі з 1923 року на Кольчугінському заводі з оброблення кольорових металів налагодили випуск напівфабрикатів (гладких і гофрованих листів, труб, профілів) з кольчугалюмінію (за назвою міста Кольчугіно), який був скопійований з дюралюмінію з незначним додатком нікелю.[9]
Найперше дюралюміній був застосований для виробництва дирижаблів, пізніше літаків. На Міжнародній виставці дирижаблів у Франкфурті в 1909 році новий сплав отримав третю премію, на виставці дирижаблів у Петербурзі в 1910 році Велику срібну медаль за найкращий матеріал для дирижаблів і Велику золоту медаль за «Досягнення у військовій техніці».
Зміна фаху[ред. | ред. код]
Патент на дюралюміній ігнорували та порушували багато компаній, які почали виробляти дюралюміній без дотримання патенту. Вільм довго і безушпішно боровся з порушниками патенту за захист своїх прав. Це виснажило його сили та ліцензійні доходи, так що він в 1919 році покинув свою металургійну діяльність і став фермером.
Разом з дружиною Гадвіґою і шістьма дітьми Вільм переселився в гори рідної Сілезії в село Заальберг (нім. Saalberg до 1945 року, до 1946 Щенсново, пізніше Захелм'є).[2] Родина замешкала у віллі «Бергоф». Вільм докупив землі і заклав ферму, на якій зайнявся розведенням і селекцією дрібної птиці. Успішно працював над поліпшенням порід курей-несучок, серед них знаменитих білих леггорнів, набувши в цій сфері поважної репутації, проте без особливих фінансових успіхів.[10] У 1928 трапилася пожежа, вілла згоріла і Вільм збудував нову віллу «Бергоф», яка збереглася досьогодні. Сучасні власники відреставрували її і створили навколо неї агротуристичне господарство.[2]
В Заальбергу проживав також молодший брат Альфреда Вільма Бернгард. Обидва брати стали духовними натхненниками певного етнологічного феномену «Сорочки Зальцбергські» (нім. Saalberger Hemden), пізніше перейменованого в «Сорочки захелміянські».[11] Вони відродили на основі архівних даних і пропагували в Заальберзі строї, притаманні в давнину цьому поселенню, зокрема вишивані й гаптовані сорочки.
Альфред Вільм помер 6 серпня 1937 року на своїй фермі в Заальберзі. Тут його і поховали. Дружина Гадвіґа утримувала ферму до 1946 року, коли залишила Заальберг.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в M.H. Haas. Unser Alfred Wilm. Aluminium, 22, 1940. — S. 497—501
- ↑ а б в https://www.agrotourfarm.pl/dom-z-ciekawa-historia/
- ↑ M.H. Haas. Alfred Wilm, der Erfinder des Duralumins. Aluminium, 17, 1935. — S. 502—509.
- ↑ а б Olivier Hardouin Duparc. Alfred Wilm and the beginnings of Duralumi. Zeitschrift für Metallkunde, 96,2005. — S. 398—404
- ↑ A. Wilm: Die Verwendung des Aluminiums und seiner Legierungen für die Kriegstechnik, unter besonderer Berücksichtigung des Duralumins. Kriegstechnische Zeitschrift 16, 3, 1913. — S. 97.
- ↑ M.H. Haas. Wie das Duralumin erfunden wurde. Aluminium, 18, 1936. S. 366.
- ↑ DE 244554 Verfahren zum Veredeln von magnesiumhaltigen Aluminiumlegierungen. (German patent) 20 March 1909
- ↑ Wilm, Alfred (April 22, 1911). «Physikalisch-metallurgische Untersuchungen über magnesiumhaltige Aluminiumlegierungen». Metallurgie: Zeitschrift für de gesamte Hüttenkunde, 8, 1911. — S. 225—227. ISSN 1011-4599.
- ↑ Алюминиевые сплавы. — В кн.: Авиация: Энциклопедия / Гл. ред. Г. П. Свищев. — М.: Науч. изд-во «Большая рос. энцикл.»: Центр. аэрогидродинам. институт им. Н. Е. Жуковского, 1994. — 736 c. ISBN 5-85270-086-X
- ↑ Olivier Hardouin Duparc. Alfred Wilm et les débuts du Duralumin. CHA-34 Primtempts 2005. — Р.63- 77. https://www.researchgate.net/publication/255949911_Alfred_Wilm_et_les_debuts_du_Duralumin
- ↑ https://www.agrotourfarm.pl/koszule-zachelmianskie/
Джерела[ред. | ред. код]
- Olivier Hardouin Duparc. Alfred Wilm and the beginnings of Duralumi. Zeitschrift für Metallkunde, 96,2005. — S. 398—404
- Olivier Hardouin Duparc. Alfred Wilm et les débuts du Duralumin. CHA-34 Primtempts 2005. — Р.63- 77. https://www.researchgate.net/publication/255949911_Alfred_Wilm_et_les_debuts_du_Duralumin