Євген (Бачинський)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Євген Бачинський)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Євген Бачинський
Євген Васильович Бачинський
єпископ
Церква: УАПЦ
 
Діяльність: прелат
Народження: 24 серпня 1885(1885-08-24)
м. Катеринослав, нині Дніпро
Смерть: 30 жовтня 1978(1978-10-30) (93 роки)
м. Бюль Швейцарія

Євген Бачинський (світське ім'я: — Євген Васильович Бачинський, рос. Евгений Бачинский, біл. Яўген Бачінскі, фр. Eugène de Batchinsky, англ. Bachinsky Eugene; 24 серпня 1885, м. Катеринослав, нині Дніпро — 30 жовтня 1978, м. Бюль) — український політичний і церковний діяч, журналіст, дипломат.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походження

[ред. | ред. код]

Народився в Катеринославі (Російська імперія, тепер Дніпро, Україна) в родині Василя Бачинського, шляхтича гербу Сас[1], рід якого походив з села Бачина біля Старого Самбору на Галичині. Родина Бачинських мала родовий маєток під Овручем і землі в Катеринославській губернії. Батько — колишній капітан армії Російської імперії, мати — Олімпіада Іванівна з Іллічевських походила з роду гетьмана І. Виговського.

Підпільна політична діяльність

[ред. | ред. код]

Як представник військової династії у 18951902 р. навчався в військовій гімназії (Кадетському корпусі) в Орел, та у 19031905 р. — в Артилерійській імператорській академії святого Михаїла в Санкт-Петербургу, де одержав військове звання підпоручика артилерії.

В 1905—1908 роках служить лейтенантом, капітаном в опорній фортеці Осовець в Білорусі. 1905 року стає одним із організаторів таємного «Всеросійського Офіцерського Союзу», який виступав за встановлення конституційної монархії й федерального устрою, вступає до революційної організації «Християнське братство боротьби». Після повстання в Осовецькій фортеці заарештований і звільнений зі служби.

З 1907 року два семестри навчається на історично-філологічному факультеті у Петербурзькому університеті, редагує військові часописи «Михайлівець» та «Народна армія». За активну політичну діяльність ув'язнений на 10 місяців у тюрмі «Хрести», з якої наприкінці 1908 року тікає закордон.

Після відвідання Швеції, Данії, Англії осідає нарешті в Парижі, де стає засновником товариства «Громада». 1910 року відвідує Галичину й Буковину, де після агітації на користь розвитку Українського університету в м. Чернівці на 3,5 місяці потрапляє до в'язниці. Відтоді Бачинський — об'єкт стеження спецслужб Румунії, Угорщини, СРСР[2].

Повернувшись до Франції у 1911 році, співпрацює з українськими журналами «Дзвінок» (Львів), «Діло» (Львів), «Рада» (Київ), «Сніп» (Харків), «Рідний Край» (Полтава); в російській газеті «Парижский вестник». 1 серпня 1914 р. переїжджає до м. Женева (Швейцарія), де стає фундатором і скарбником Управи українського товариства «Громада». Паралельно навчається на соціально-економічного факультету Лозаннського університету.

Політичне представництво України

[ред. | ред. код]

В 1915-1917 р. Бачинський — представник віденського відділу Союзу Визволення України (СВУ) у Швейцарії, редактор органу СВУ «Вісник СВУ» («La Revue Ukrainienne») в Лозанні (Швейцарія), видавець і редактор церковного журналу «Еклезія» французькою та українською мовами (до 1934). В 1917-1919 — заступник директора українського «Пресового Бюра», редактор франкомовного тижневика «L'Ukraine et le Budget russe». В 1917 разом з П. Чикаленком засновує політичний «Український Комітет» в Женеві.

У 1918 р. — призначений тимчасовим консулом (амбасадором) УНР у Швейцарії, уповноваженим урядом Гетьмана П. Скоропадського організувати «Політичну Східну Комісію» (україно-польські, білорусько-литовські стосунки). У 1919 — відряджений ВПЦР на Всесвітню церковну конференцію в Стокгольм.

В 19191922 р. — генеральний секретар «Українсько-Швейцарської Торгової Палати» та емісар УНР в Женеві, редактор її друкованого органу «Вісник». Співзасновник торговельного товариства «Дніпро» для провадження експорту з України. Бере участь у різних дипломатичних, економічних і політичних акціях від імені УНР.

У квітні 1921 р. — представник в Женеві «Союз Українських Письменників і Журналістів» від Відня (Австрія), де видає німецькою і французькою офіційний протест проти переслідування української культури в СРСР (УРСР).

У вересні 1921 р. — довірений делегат від «Національного Українського Союзу» Варшави на «Конгресі Прав Народів» (тепер ООН) в Женеві. У листопаді 1921 р. — мав мандат представника (репрезентанта) «Ради Національного Союзу Білорусів» з м. Ковно (тепер м. Каунас в Литві) при Лізі Націй (тепер ООН) та інших міжнародних організаціях.

У червні 1925 р. від уряду головного Отамана Петлюри — акредитований на дипломатичного репрезентанта УНР в Абісинії (тепер — Ефіопія).[3]

Церковна діяльність

[ред. | ред. код]

В 1921 р. в Женеві — делегат від УАПЦ на конгресі «Універсального Альянсу для міжнаціонального братерства через Церкви», де виголосив Меморандум про УАПЦ; уповноважений Міністерства віросповідань УНР на «Інтереклезіастичному Конгресі» в Женеві, де виголосив «експозе» про дискримінацію українського православ'я в Україні.

Після репресування комуністичним режимом в Україні рідного брата і священика Бориса Бачинського, Євген Бачинський остаточно вирішує лишитися на еміграції.

Від серпня 1922 р. Бачинський — уповноважений представник ВПЦР УАПЦ (Київської) в Західній Європі від різних православних Братств з України.

У 1926 р. — організував українські Ортодоксальні Округи (дієцезії і парафії) УАПЦ. Тоді ж — учасник Православного Церковного Собору у Парижі, і — засновник українського студентського товариства «Україна», що діяв до 1935 р. при Женевському університеті.

12 січня 1927 р. оприлюднив свій Меморандум в засобах масової інформації до польського уряду Ю. Пілсудського про надання автокефалії православній Церкві етнічних русинів (українців) у Польщі, про організацію української партії орієнтованої на Німеччину, якщо польський уряд не підтримає українців проти СРСР. За ці переговори з варшавським урядом був осуджений Українською націонал-демократичною партією і виключений з її лав[4]. ВПЦР УАПЦ в Києві 31 липня 1927 р. доручала йому обв'язки відпоручника і делегата УАПЦ на всі церковні і релігійні з'їзди Європи. В жовтні 1927 р. у Києві на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ його обрано кандидатом на єпископа для Західної Європи, де зачитано його 4 доповіді: «Про Старо-Католицьку Церкву», «Про Ліберально-Католицьку Церкву», «Про екуменічну організацію», «Віра й дисципліна», «Про теософію». У 1926—1929 р. — перейшов 6 семестрів (53 дисципліни) теологічного факультету Женевського університету, здобув ступінь магістра релігійних наук.

У Києві 1927 р. його обрано електом на єпископське служіння, що підтверджено емігрантськими соборами УАПЦ в Чикаго (США) 1953 р., і в Інґольштадті (ФРН) 1954 р.. Першим виступив 15 грудня 1932 р. з протестом проти використання російською політикою християнської релігії для анафеми на українського гетьмана Івана Мазепу, а 1 липня 1957 р. дав обґрунтування причин вилучення з православних богослужінь відповідних цезарепапістських текстів. У 1947 р. — приєднався до течії Соборноправної УАПЦ митрополита В. Липківського на противагу розбратові Синодальної УАПЦ. У 1951 р. — публікував статті в органі УАПЦ «Православний Українець» (Чикаго — США). У 1954 р. — обраний на кандидата в єпископи для Західної Європи «Краєвим З'їздом УАПЦ» (Інгольштадт — Німеччина) і тоді ж підтверджений на це служіння «Покровським Зборами УАПЦ» (Чикаго — США). Висвячено його на іподиякона 28 квітня 1955 р., і 1 травня 1955 р. — рукоположений на диякона у Ружмоні (Швейцарія) єпископом М. Урбановичем з Вінніпегу (Канада). А 6 травня 1955 р. — рукоположений на пресвітера у Флоренції (Італія) єпископом Італійської Православної Церкви Єфремом Мавро Фузі, далі 7 травня 1955 р. — хіротонізували на єпископа УАПЦ (Соборноправної) для Західньо-Європейської єпархії УАПЦ з осідком у Швейцарії (парафія Ружмон): для православних українців Болгарії, Югославії, Франції та інших. Основним святителем був архієпископ Микола (Урбанович) разом із єпископом Єфремом. Також долучився до його рукоположення канонічно визнаний Вселенським Православним Патріархом Константинопольським Атенагорасом I-м Климентій, єпископ апостольської сукцесії Сирійсько-Антіохійської Церкви, який є одружений і батько 4-х дітей згідно з Біблією (1 Тим. 3; 2).

Гуманітарна місія

[ред. | ред. код]

В 1932-1933 р. організовує акції «порятунку голодуючих» під час геноциду в Україні. В 19311939 р. — працював у філософському товаристві «Vers l'Unite» і товаристві «Маздазнан» (Женева — Каліфорнія). У січні 1935 р. — засновник українського Архіву Швейцарії.

У 1939 р. — призначений «урядом УНР в екзилі» (на еміграції) директором допомогового комітету українського «Червоного Хреста» на чужині. У 1939-1950 р. — засновник Центрального комітету допомоги «Українського Червоного Хреста» на чужині (УЧХ) в Женеві, відвідав табори українських біженців під час II-ї світової війни та після неї — табори для переселенців в Німеччині і Австрії (Форарльберг й Тироль). В управлінні цього допомогового комітету його підтримувала його дружина Іда-Соломонія уроджена Абазалі-Едвардс (з роду українського скульптора Б. В. Едварса), її батько син грецького емігранта доктор медицини Лев Абазалі (гоноровий консул Туреччини на Кавказ), її матір Марія-Каміла Едвардс Дука ді Ферарі (англо-іспанського аристократичного роду). Вона пізніше прийняла чернецтво і стала дияконісою відповідно 48-го правила V—VI Вселенського собору. Організував для них зв'язок з рідними — «польова пошта», вів харитативну діяльність, матеріальну і моральну допомоги в клопотах поселення, лікування, переїзду й юридичної оборони, оформлення особистих документів, консультації. Витрачав свої особисті заощадження (2 тис. доларів), видав брошуру про діяльність УЧХ в Женеві. Постачав українських військовополонених і біженців книгами й періодичними виданнями. Що врятувало безліч українських людей від примусової репатріації в СРСР у концентраційні табори Сибіру. Разом з дружиною дбали за розвиток хору «Сурма», іконографію та живопис. Крім допомоги С. Петлюрі він сприяв Є. Коновальцю та всій Організації Українських Націоналістів (ОУН). У 1945 р. — відроджує в Парижі бібліотеку «С. Петлюри». Розбудовував життя УАПЦ, вів екуменічну діяльність.

Публіцистична праця

[ред. | ред. код]

Між 1905 і 1955 роками Бачинський видав 311 публікацій, 1500 монографій. Перша журналістська праця Бачинського — «Запорізький собор у Самарчуку» (1905). В 1920-1940 р. Бачинський був акредитованим звітодавцем в Лізі Націй (тепер ООН) у Женеві низки українських, американських, французьких та швейцарських газет і журналів. Був редактором «Наукового і релігійного журналу», часописів «Благовісник УАПЦ», «L'annonciateur» (французькою, 1925—1926), «Вісник СВУ» («La Revue Ukrainienne»), «Еклезія» французькою та українською мовами (до 1934 р.). В 1917—1919 р. — заступник директора українського «Пресового Бюра», редактор франкомовного тижневика «L'Ukraine et le Budget russe».. У 1927-1932 р. — співробітник українських часописів: «Тризуб» (Париж), «Сіяч» (Чикаго — США), «Народне Слово» (Піттсбург), «Церква і життя» (Київ), «Час» (Чернівці), «Рідна Церква», «La Tribune de Geneve» (Женева) тощо.

Бачинський — автор монографій на громадську та церковну тематику: «Таємниця Служби Божої» (1928), «Ярослав Федорчук і українська громада в Парижі в рр. 1908—1914» і «Кілька рефлексій про можливості порозуміння з католицизмом» (1951), «Українська друкарня в Женеві за Драгоманова» (1953), «Нарис історії парафій УАПЦ у Франції» (1954), «Рік 1917 — початок другої революції в Росії як вона відбилася серед українців у Швейцарії» (1958), «Хіротонія одруженого єпископа» (1959), «УАПЦ — її заснування і мартирологія», «Шевченко в Швейцарії»; нарис взаємин і історія українсько-швейцарського шевченкознавства за останні 125 літ: 1839—1965", збірок про Тараса Шевченка та князя Миколу Репніна, Михайла Драгоманова та Льва Юркевича.

Архів

[ред. | ред. код]

Архів власних творів, досьє (3000 справ) на окремих діячів, матеріали про Семена Петлюру, гетьмана Павла Скоропадського, Григорія Сковороду, асоціацію «Україна» та видавництво «Дзвін», ансамбль «Думка» та СВУ, про Конгрес Українців у Празі (Чехія), голодомору в Україні, УЧХ, 500 справ загального характеру зі щоденниками та записними книжками (течки з 175000 предметами), брошури, газети, світлини, журнали, рукописи й машинописні тексти, кореспонденцію, каталоги, програми, емблеми, книги, бланки, звіти, законопроєкти та інше (у 18200 течках) Бачинський 1976 року передав Бібліотеці Карлтонського університету в м. Оттава (Канада). Вага архіву склала більше 800 кг.

Документальні матеріали УАПЦ з його архіву передані в Українську православну богословську школу УАПЦ.
Архів Бачинського став цінним джерелом для вивчення української політичної історії починаючи від 1876 р. В 1995 році в Едмонтоні (Канада) створено інформаційний довідник архівної колекції Бачинського.

Премія «У свічаді слова»

[ред. | ред. код]

В Пармі (штат Огайо, США) започатковано літературну премію імені Євгена Бачинського «У свічаді слова». Лауреатами премії, зокрема, стали:

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. III. Біографічні та генеалогічні розвідки: Олександр та Євген Бачинські
  2. ЦДАГО слідча справа 1 відділу КДБ при РМ УРСР № 7726 (т.1 с.549), 6743,7758,7248,9861,9880 (т.1),7769,61960(т.2) ВЧК-ОГПУ-НКВС (КГБ СССР)
  3. Трощинський В. П. Африка // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2001. — Т. 1 : А. — 823 с. — ISBN 966-02-2075-8.
  4. ЦДАГО ф.772 оп.1 спр.101 л.61-20
  5. ІІІ премія Всеукраїнського конкурсу сучасної прози «У свічаді слова» ???
  6. Юрко Ґудзь (1956—2002) Твори Юрка Гудзя відзначені преміями Міжнародного поетичного конкурсу в італійському місті Тріуджіо, фундації імені Євгена Бачинсько- го «У свічаді слова» та імені Івана Огієнка
  7. З історії літературного життя у Чернівецькому університеті (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 30 липня 2014. Процитовано 21 січня 2015.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • «Curriculum Vitae» стор. 1-2 (Archives de la Fraternité œcuménique de Saint Colomban — Biographie traduite de l'anglais, d'après le texte de la Bibliothèque de l'Université Carleton à Ottawa au Canada), Université Carleton, Carleton University Library [Архівовано 29 червня 2011 у Wayback Machine.], Ottawa, Canada, Fraternité oecuménique de Saint Colomban;
  • «Нові дні», лютий 1979 р., «Некрологи» (Єпископ Євген);
  • «Єпископ Євген Бачинський», видання Краєвої Ради УАПЦ Соборноправної в Західній Німеччині, Munchen — 1956 — Ingolstadt/Do., стор. 1-33;
  • Бородач Василь, «Забутий амбасадор», газета «Гомін України», Рік XXXII № 9 (1604), 20 February 1980, стор. 13;
  • «Церква і життя», Ч. 5 (68), стор. 27;
  • «Церква і життя», 1958 р., Ч. 1 (10), стор. 12-15;
  • «Церква і життя», Ч. 6 (9), стор. 13;
  • «Церква і життя», 1957 р., «Округовий лист № 2», стор. 5-7;
  • «Церква і життя», 1958 р., Ч. 1 (4), стор. 4-6;
  • митрополит Василь Липківський, «Відродження Церкви в Україні 1917—1930» (160 випуск), укр. вид. «Добра книжка» (друкарня оо. Василіян), м. Торонто, 1959 р., с. 90-93;
  • «Українські дипломати доби національного державного відродження (1917—1920 рр.)». К., 2000 р.
  • Бачинський М. С., «Олександр та Євген Бачинські». В кн.: «Українська біографістика», вип. 2. К., 1999 р.
  • Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2003 р. — 688 с.: іл.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]